Читать онлайн книгу "Трояндова площа"

Трояндова площа
Ема Ільм


Жертовнiсть та героiзм в iм'я любовi, iдеi та справедливостi. Чи здатна перетворитись на героя звичайна людина, чи здатна вона йти наперекiр системi та жертвувати собою заради близьких? Тiльки сила волi i почуття власноi гiдностi можуть бути iй опорою у цьому нелегкому виборi. Тiльки найвище усвiдомлення сенсу власних вчинкiв дозволить подолати всi перешкоди i вийти переможцем iз сутички з режимом, нехай навiть цiною власного життя.





Ема Ільм

Трояндова площа



Моему коханому

Олександру Лоуренсу,

з нiжнiстю, любов’ю, та вдячнiстю

за важку для чоловiка працю —

бути музою.




Десь у мультивсесвiтi серед безлiчi паралельних свiтiв загубився крихiтний свiт, схожий на наш. Позатим у ньому ще досi живе магiя, стародавнi раси й дива, а добрi серцем – завжди мають надiю на порятунок.

Ця коротка iсторiя вiдбулася у краiнi, якоi немае на жоднiй мапi нашого свiту. Вона нереальна, хоча у дечому читач знайде спiльнi паралелi з Украiною. Але не поспiшайте вiдкласти вбiк цю книгу у пошуках на книжковiй полицi звичних детективiв, iсторичних саг чи романiв про кохання. Раптом, ви пропустите щось важливе?

Поштовх до справжнього? Вiдкриття забутого? Мрii про прийдешне? Вiру у найкраще?

Шлях до реального себе, зрештою?

Так, у дечому книга насправдi може здатися наiвною. А прийом, що застосував автор, граючи з вiдомими географiчними назвами краiн, столиць свiту, заголовками книг, iменами вiдомих людей, а подекуди навiть перевтiлюючи цих людей на персонажi – примiтивним. Проте казковiсть i певна аналогiя з нашим свiтом саме цiй книзi були потрiбнi (що автору було очевидно вiд початку написання). Тому, зрештою, це було зроблено умисно. Адже форма казки допомагае бачити без прикрас всi вади, знаходити правильнi вiдповiдi, коли життя тiльки лише гiрше нас заплутуе та веде вiд iстини геть.

Якщо ви спитаете, про що ця книжка? Автор вiдповiсть якомога простiше та чесно: йтиметься про життя, в якому немае нiчого цiннiшого, нiж свобода та кохання. За цi поняття, що здатнi розбудити в людинi Людину, людство iстерично хапалося столiттями, але у багатьох випадках так i не зрозумiло iхнього справжнього месседжу. А все через них – через тих, хто навчився жити легко, не замислюючись над чужою бiдою, над власною вiдповiдальнiстю i забув задля чого, власне, народилася людина. Надто легким шляхом крокують тi цинiки i прагматики, списуючи свою власну душевну захланнiсть на зайвий оманливий пафос свободи та на iррацiональне пiдгрунтя кохання…

Але подивимося правдi в вiчi – ця казка про нас з вами. І не про нас водночас. Менше з тим, головне у нiй лишаеться головним. Коли ви добряче помiзкуете, то дiйдете висновку: лише заради свободи та кохання (чи любовi) людинi варто терпляче чекати, героiчно боротися та всупереч всьому перемагати.

І, якщо ви зрозумiли передмову, що так старанно виписував автор для свого читача, та, бодай, зацiкавилися – тодi приемного читання!

Тодi я писала цю книгу саме для тебе. Якщо ти любиш казки про безстрашних героiв та вiдчайдушнi вчинки, тобi неодмiнно сподобаеться ця книжка.

Отже, вирушаемо? І нехай наша правдива iсторiя завершиться, як i належить казцi, – благополучно!.. Втiм, це авторське побажання, а як воно здiйсниться насправдi, дiзнаешся, коли дiстанешся кiнця iсторii.


…Все починаеться, коли
Затиснеш волю у руцi
І правда знову, як любов,
Якраз тодi тебе знайде…



    (Марiя Бурмака, з пiснi «Все починаеться, коли»)

Дощ за вiкном не вгамовувався, а, навпаки, лише набирав силу. Калюжi вкрилися брудно-бiлими бульбашками, що лускали при кожнiй краплинi дощу – з них швидко, як пiд барабанний дрiб, вистрибували водянi цвяшки. Картину негоди завершував сильний вiтер, що на кiлька хвилин стихав, а потiм зненацька нападав стiнами дощу на перехожих. Дощило косо, злiсно, промочувало наскрiзь.

Лiкар Артонцо Гарцасi не мiг довго спостерiгати за дощем з вiкна свого кабiнету, бо мав справи важливiшi: вiн приймав останнього пацiента, що записався до нього сьогоднi. Гарцасi лаяв i цей дощ, i затримку зарплатнi через мiтинги у центрi столицi, i клятих революцiонерiв, що чинили заколот i заважали, на думку лiкаря, працювати та нормально жити.

Лiкар втомлено пiдiйняв худi плечi, наче намагався тим жестом видовжити себе – невисокого чоловiчка з ектоморфною статурою, з тих, що дуже легко губиться у вуличному натовпi, – та сварливо пробурмотiв пiд нiс щось на кшталт вуличноi лайки. Однак без соромiцьких слiв. Все непристойне вiн вважав за зайве, все розпусне пiддавав жорстокому осуду.

– Це, повiрте, плани мiжнародних масштабiв, – сказав вiн пацiенту, наче продовжуючи власнi думки. – У них навмисно вмiшують простий народ, щоб зробити, як i завжди, все руками таких людей, як ми з вами, – пояснив Гарцасi, який у цей момент обережно чинив огляд дiлянки травмованоi м’якоi тканини. – Бачу, цей добродiй вас на славу хвиснув… Йой, яка неприемна може бути трiщина… Чим лiкували?

Пацiент недовiрливо вiдслiдковував кожний рух лiкаря. Хлопець витягнувся на кушетцi, пiдiгнувши ноги в колiнах, i похнюплено роздивлявся плямисту лiкарняну стелю. На щелепi цвiла фiолетово-жовта гематома.

– Льодом i все, – скрипуче промукав вiн, ковтаючи слова.

– Ну, зараз пропишу вам пiгулку, мазь, зробимо знiмок, – лiкар вiдiрвався вiд злощасноi щелепи й щось дiловито написав на папiрцi. – Наннi проводить вас на рентген… Ось так, маете рецептика… А лiкуватися треба було. Дарма, що тiльки льодом. Можна робити пов’язки з медом та алое, народна медицина також дiе ефективно.

Хлопець тиждень тому прибув на швидкiй з Трояндовоi площi пiсля чергового розгону демонстрантiв полiцейськими, але того ж дня знову втiк, тримаючись руками за щоку – вiдвойовувати нове майбутне. Сьогоднi вiн сам прийшов до Гарцасi, щоб все ж таки долiкуватися як слiд, i терпляче чекав тепер на фiнал неприемноi процедури пальпацii.

– Чому ви, лiкарi, не допомагаете нам? – ледве вiдкриваючи рота, обпершись на лiкоть, i пiдставляючи щелепу пiд свiтло медичного лiхтарика, спитав хлопець. Гримаса болю зробила його вираз обличчя ображено-дитячим, очi мимоволi наповнилися сльозами. – Ви не вiрите у революцiю?

– Революцiя схожа на ампутацiю, вона незворотна. Вона як радикальний метод, яким лiкар мае користуватися лише в разi загрози життю. – сказав Гарцасi. – Щодо допомоги…Чому ж не допомагаемо? Я ж вам надаю медичну допомогу. Ви звернулися, чи не так? Ну, а я допомагаю… Лежiть тихесенько, не рухайте щелепою, будь-ласка… А на полi бою нас не буде. Побачите ще, повстання все одно задушать. Бо все це безглуздя, Мирко. Друже мiй, друже! Ви нашпигованi пропагандою площ!..

Щодня, за власними спостереженнями Гарцасi, революцiонери збирали навколо себе молодь на площах, i цей натовп незадоволених день-у-день бiльшав. Лiкар вiрив, що революцiонери, звiсна рiч, просто дурили людей сумнiвними обiцянками свободи та новiтнiми iдеями вiльного суспiльства, в якому все вирiшуватиме народ, а багатii виконуватимуть його волю. Для Гарцасi було неважливо, чи робили це революцiонери свiдомо, чи всю ту темну справу робив за них ентузiазм романтикiв. Головне, що пропаганда нового суспiльства давала своi паростки, на якi тверезомислячий лiкар дивився з острахом. Пiвдень та пiвнiч краiни розривали заклики повалення старого режиму диктатора, вимоги пiдвищення зарплатнi, розподiлу земель мiж бiдняками та надання права голосу для жiнок, селюкiв та альвiв. Тут i там спалахували народнi та расовi протести, альвiйськi страйки, але поки що полiцейськi вдало гасили iх кийками та газом. Заколотники прагнули змiн i вбачали iх, як мiнiмум, в усуненнi з трону короля Буста Червоновуса ІХ та у заснуваннi народноi Палати Лордiв, яка мала утворити постiйну коалiцiю людей з представниками альвiв.

Все це Гарцасi презирливо називав «критичним станом» i чекав на його трагiчну, але необхiдну кульмiнацiю.

– Ми за це гинемо! – а ви кажете про безглуздя, – заперечив хлопець. – Невже ви не хочете справедливостi? Наприклад, для альвiв? Хiба це справедливо, що вони не мають права на вищу освiту? Вони ж такi обдарованi!

– Несправедливо, погоджуюся. Моя медсестра Наннi з темних альвiв i ця iсторiя дуже прикра, бо на папiрцi вона медсестра, на практицi – дуже гарний лiкар. Стоп… не крутiться… Бачте, я хочу, Мирко. Ще й як хочу справедливостi! Навiть iнколи менi щиро здаеться, що нiхто на цьому свiтi не бажае справедливостi бiльше за мене. Але… ну, хто вам сказав, що справедливiсть е? – Гарцасi обережно втер у мiсце травми знеболюючу протизапальну мазь. – Ось так… зараз полегшае… Вiдчуваете холодок знеболювального?

– Так…

– Справедливiсть – це передусiм фiлософська категорiя, а не лише моральна. Що таке, взагалi, справедливiсть? Ну, ось… гарна мазь, вона загоiть гематому, але треба робити рентген, мабуть. Це буде старий надiйний спосiб, щоб вам надалi правильно пролiкувати травму… Так що, за вашою дiагностикою, е справедливiстю?

Гарцасi з усмiхом закрутив пузату темну пляшечку з жовтою маззю, яка пахла рiзко ялицею, i простягнув ii пацiенту.

– Це, коли все по-чесному. Коли кожен одержуе за заслугою, – сказав хлопець, ховаючи мазь у простори кишень. – Альви голодують, а король людей жируе! Це несправедливо! Адже споконвiку ми живемо на землях альвiв, а вони розумнi i дуже творчi. Ви чули, як гарно вони спiвають?

– Чув, чув… був нещодавно в оперi на «Гетсбiш», прем’ера балету Понтастина Теладзе. Вiн прузин, приiхав до нас з Прузii кiлька рокiв тому. До речi, мулат… Батько, як ви вже зрозумiли, людина, а мати з Лiсових Хащ, менi розповiдали на одному прийомi серед вершкiв суспiльства.

– Альви – дивовижнi iстоти, пане лiкарю, – iз захопленням перебив хлопець.

– О, безперечно! Особливо iхнi лукавi красунi-жiнки!

– Ви смiетеся даремно, пане лiкарю. Вочевидь, несправедливим е те, щоб не давати iм повноважень у владi, не пускати в унiверситети. Ми тримаемо iх наче за слуг! Але вони розумнiшi за нас, пане лiкарю!

– Розумнiшi, – Гарцасi посмiхнувся. – Цiлком погоджуюся, розумнiшi, так.

– І це приниження вiдбуваеться на iхнiй землi, яку ми загарбали в них!

– Добре, ми з вами загарбники та свинi. Ну, не ми з вами, а нашi пра-пра-пра-пра… Це переконливо. Це правда, – лiкар кивнув. – І менi самому деколи бувае лячно за нашу вмираючу людянiсть. Але робити революцiю – жахлива, iдiотська дурня.

– Пояснiть чому?! – хлопець у розпачi навiть пiдстрибнув на кушетцi.

– Даруйте, приберемо цього короля, а завтра що? – звеселившись, Гарцасi голосно розсмiявся. – До речi, вставайте, ваш прийом завершено.

– Завтра?.. Прийде новий король! Або взагалi не прийде!

– Ви правильно сказали – прийде новий король. Такий самий i навiть, дорогенький мiй, гiрший за такого самого. – Гарцасi задоволено ляснув по своiй тонкiй нозi вузькою долонею, – бо зруйнуе, сволота-новий-король, свiтлi народнi сподiвання! Ви ще надто юний, щоб зрозумiти, чим е для людини отрута розчарувань, мiй друже, – лiкар посмiхався, здобувши пролазливу перемогу у суперечцi.

– Пане лiкарю, а ви знаете, сьогоднi сталася пожежа в Театрi ляльок? Схопили Коломбiну! – не вгамовувався хлопець. – Ну… Коломбiну? – вiн здивовано подивився на лiкаря. – Ви що, не чули про неi?

Артонцо знизав плечима:

– Це ту памфлетистку, головну пiдбурювачку, мiфiчну революцiонерку? Щось чув… – замислено сказав Гарцасi, намагаючись згадати вчорашню газетну статтю з кричущим заголовком про ватажкiв бунтарiв. – У неi фiолетова сукенка й вона носить маску, коли виступае на площах, так? І довге руде волосся. Чув, звичайно. Спокусливий образ циркачки, що розбурхае в масах жагу дiй…

– Так, вона надзвичайна! Вона пише бомбовi памфлети! Просто суперовi! А ви чули, як вона говорить? Я б хотiв таку дiвчину мати, хоча б за друга!..

– Все-все-все, баста! – лiкар засмiявся. – Складаю зброю, вона насправдi гарненька, але припинить заради Святих рухати так швидко щелепою! Розумiю, що вам краще стало – та не варто ii перевантажувати зайвою мiмiкою, рухами… – Гарцасi турботливо ще раз оглянув мiсце травми.

– Вона неперевершена, пане лiкарю. За нею хочеться йти на барикади! – хлопець був у захватi.

– Забудьте! Вона, напевно, звичайний блазень, за яким ховаються олiгархiчнi клани, що сплять i бачать, як повалити короля та скористатися його капiталами. Проте iдеi використовують, звiсна рiч, найсвiтлiшi, повнi романтизму – задля того, щоб таким, як ви, юнакам ламати щелепи… Потрiбно все-таки розiбратися, чи е там трiщина… – заклопотано додав вiн.

У кабiнетi рипнули дверi, це була та сама Наннi, мулатка з великими круглими очима й класичними пухкими альвовустами темного альва, про яку згадував лiкар Гарцасi. Вона на ходу заправила за бiлу хустинку чорнi кiльця волосся, що спустилися зi скронi на шию, й з очiкуванням встала поряд з лiкарем. Батько Наннi був людиною, а мати темним альвом.

– Наннi, проконтролюйте, будь-ласка, щоб цей юний максималiст знову не побiг на Трояндову площу волати гасла та одержувати новi гематоми вiд кийкiв полiцii, – сказав iз втомленим зiтханням лiкар. – Проводiть до дверей, завтра його на рентген, знiмок менi на стiл пiслязавтра. На вас я теж чекаю пiслязавтра, – звернувся вiн до пацiента, – але не з площi – а з дому. З теплого халату, вiд склянки теплого трав’яного чаю – сюди, пiд мiй точний дiагноз.

Лiкар першим подав руку на прощання. Пацiент невпевнено потис запропоновану долоню. Тепер вiн виглядав дещо збентеженим. Напевно, вже жалкував, що був надто вiдвертим.

– Дякую, лiкарю Гарцасi, – сказав хлопець, надягаючи шапку i беручи з вiшаку парасолю.

– На здоров’я, – сказав Гарцасi, – наступного разу залишайте одяг у гардеробнiй, будь-ласка. Рецепт зi столу вiзьмiть…

– Лiкарю, на вас чекае перерва, – сказала Наннi, швидко рухаючи пухкими губи та показуючи цим природнiм рухом своi гарнi бiлоснiжнi зуби представницi чорноi раси. – Я вам залишила справи пацiентiв для лiкарського обходу. Як завжди, на столику. Пане Гарцасi, ви завтра чергуете в лiкарнi, не забули? Замiсть лiкаря Швеця. До побачення… – вона тихенько зачинила дверi.

Гарцасi задумливо кивнув Наннi та хлопчику з Трояндовоi площi, а точнiше кивнув iхнiм спинам, що зникли за дверима палати:

– До побачення, Наннi, – все ж вiдповiв вiн у тишi кабiнету.



Артонцо Гарцасi у жодному сенсi не був прихильником трагiчних розв’язок. Лiкар був з тих громадян, що обрали стратегiю спостереження й не втручання. На його думку, це був единий сприйнятий шлях для зрiлоi людини його середнього, тридцятишестирiчного вiку. Але Гарцасi при цьому розумiв, що кульмiнацiйного моменту нiяк не обминути. Треба ж якось краiнi дiстатися фiнiшу у канвi подiй, якi вже пiдозрiло тхнули новими жорсткими репресiями, а разом з тим тюрмами, недобрими iсторiями про зниклих людей i неприемнi знахiдки у лiсах (а саме закатованими трупами зниклих революцiонерiв)?

Лiкар сам жваво цiкавився свiжими подiями вечора (наприклад, пiдпал Королiвського Театру ляльок невiдомими у масках йому у душу все ж таки запав), щоб тримати руку на пульсi подiй. Для цього Артонцо доводилося вмикати телеящик частiше, значно частiше, нiж завжди, тобто раз на день, перед сном. Інколи, вiд цих потуг бути добрим, свiдомим громадянином, Гарцасi помiчав за собою втрату апетиту та погiршення процесiв травлення, але нiчого не мiг з тим вдiяти. Дивитися новини – обов'язок кожноi iнтелiгентноi та вихованоi людини, за яку, безперечно, лiкар себе видавав щодня.

Мало хто мiг здогадатися – а, можливо, не було такоi людини на свiтi, – що Артонцо Гарцасi дуже втомився вiд тiеi гри у вихованiсть та нормальнiсть. Вночi, коли вiн виходив на балкон своеi однокiмнатноi холостяцькоi квартири, палив цигарки та дивився на небосхил, який густо вкривали далекi зiрочки космосу, Гарцасi молився невiдомо Кому – аби Той порушив закономiрнiсть його нудного дня. Щоб щось увiрвалося у денний розпорядок i зруйнувало звичайний хiд подiй.

Понад усе Артонцо Гарцасi хотiв жити по-справжньому, на повнi груди! Але абсолютно не знав як це робити.

І чи можливо взагалi жити таким чином, щоб не жалкувати, не боятися, ризикувати та отримувати задоволення вiд кожноi днини? Осьде лiкаря сильно гризли сумнiви. Вони приходили до нього саме в час тишi, коли реальнiсть набувала особливо потворних форм незворотностi i хотiлося ii розбавити чудернацтвом, гострим, як прузинськi прянощi, гумором або, принаймнi, любовною iнтрижкою.

З останнiм було зовсiм погано.

Жiнки залюбки мали Гарцасi за друга, але не бiльше. Частково через зовнiшнiсть або, скорiш за все, через ii вiдсутнiсть. Артонцо був невисоким, майже маленького зросту, завжди з холодними руками, мав непривабливу астенiчну будову. Причому худорлявiсть логiчно продовжилася в його обличчi запалими, блiдими щоками, трохи синюватими пiсля голiння, як в усiх брюнетiв. З-пiд лоба, низького i скошеного, вирiзнявся акуратний тендiтний нiс з горбовинкою, губи були завузькi. Проте усе це виправляли красивi карi очi, в яких вiдбивалося все, що характеризувало лiкаря з кращого боку – розум, внутрiшня сила, прихована за видимою стриманiстю педанта глибока душевна емоцiя.

Однак жiнки таких не люблять. Втiм, i в нього були ночi, якi лiкар проводив не вдома, не в пiжамi i не сам.

Тверезiв пiсля хмелю короткого кохання швидко, наступного вже ранку. Просто сидiв i дивився вглиб горнятка кави, що захолола, i згадував своi юнацькi роки та дiвчину, з якою так i не наважився потанцювати на вечiрцi у студентському гуртожитку. Себто буденно нудьгував i розписувався собi самому в особистих невдачах.

Малознайомi коханки подвоювали звичний сум та селили в серцi Гарцасi якусь най-найлютiшу самоту. А самота одомашнювалася, живою iстотою перекочувалася всерединi Гарцасi з одного боку в iнший, завмирала сумом то у правому оцi, то у лiвому. Пiд час перекочування волала на рiзнi голоси дурними пiсеньками радiохiтiв. Пiсеньки всi, як на зло, були про кохання. Такий хитрий збiг обставин занурював лiкаря у горезвiсний стан шалу, щоправда успiшно контрольований та прихований. У результатi Гарцасi так дратувався на себе, жалюгiдного i монохромного у смутку, що у деякi моменти навiть починав сам себе ненавидiти.

Так, це була абсолютно жiноча поведiнка, якось спiймав себе на думцi Гарцасi. Навiть гiрше – це була поведiнка жiнки-iстерички, яку хтось наче пiдселив до свiдомостi лiкаря. Але з нею Гарцасi нiчого вдiяти не мiг. Чортова депресiя прогресувала i мала огидну жiночу сутнiсть. Беззахисну, що безупинно нила та просила рожевих шмарклiв.

Це все вiд самоти, думав Гарцасi. Зрештою, клята самотнiсть теж мае жiночий рiд. І, можливо, це також неспроста? Дивно, але чомусь всi самотнi чоловiки часом набувають рис жiночностi. Як вiн досi цього не помiчав?

Можливо тому, що вони стають по-особливому вразливi, розмiрковував Гарцасi, споглядаючи як дощить осiнь за вiкном. По-особливому…

По-особливому самота трохи затикалася на роботi, коли настiнний годинник вказував на обiднiй час. Як саме зараз. Лiкар зiтхнув та дiстав кiлька папок з картотеки. Це був один i той самий, щоденний ритуал, що вiв до щастя: скласти в два стовпчики лiкарнянi справи пацiентiв – тих, що йдуть на поправку, та тих, що потребують особливого контролю. Зробити, перекладаючи кожну таку папку, позначки у блокнотi стосовно перебiгу хвороби пацiента. Зняти халат, перевзутися, помити руки, надягти куртку, подивитися у настiнне люстерко перед виходом… i вийти, вийти зрештою геть.

Рiвно о другiй годинi лiкар полишав своi обов’язки та вирушав на обiдню каву – у кав’ярню навпроти лiкарнi.



Ось i тепер, лише стрiлки добiгли до другоi години, Гарцасi розсортував лiкарнянi справи, щоб якнайскорiше залишити лiкарню вiльною людиною, з почуттям виконаного обов’язку, коротше кажучи – без тягаря на душi.

Далi ритуал щастя тривав у запланованому щоденному темпi. Гарцасi дiловито спустився сходами вниз, вiтаючись кивком голови з колегами та хворими. Через плече незадоволено щось пробубонiв на запитання щодо аналiзiв, роздав рекомендацii, обiрвав пропозицii та хижо подолав шлях повз всiх – до парадних дверей блакитно-бiлого вестибулю лiкарнi.

Вiн крокував виразними кроками людини, яку нiхто не посмiе зупиняти дурними побутовими балачками.

Вiн йшов на зустрiч з прекрасним.

Всi, хто намагався у цей час вiдволiкти його вiд очiкуваного дiйства, наражались на небезпеку бути недочутими. Цей час свободи Артонцо Гарцасi не збирався дiлити не з ким – анi з другом, анi з ворогом, i вважав за дуже особисте.

Вже на вулицi лiкар сповiльнив кроки, затамував подих та бажання втечi. Далi минув свiй дорогий синiй кадиллак на автостоянцi, щоб крокувати серед людей як звичайний страшенно заклопотаний мешканець мiста.

Вiн прогулявся до скляних, круглих дверцят модного бару з модною дерев’яною вивiскою «Недiльна кава». На вивiсцi була зображена розсипана кава у зернах, з купи кавового насипу гордо жовтiла бронзова турка з димком свiжозвареноi. Лiкар смакував очiкування гурманського задоволення, яке обiцяла намальована кава у турцi. Обмацав поглядом ii блискучий бочок, що втопився в апетитних кавових зернах, а потiм схопився за дверну ручку-кiльце…

Гарцасi повiшав на металевий вiшак шарф та куртку, прилаштував парасолю та звично зайняв столик бiля барноi стiйки, коло вiкна, спиною до баристи, щоб бачити перехожих крiзь вхiднi склянi дверi. Щоб пити каву з коньяком, палити звичайну цубинську сигару parejos та витрiщатися на того, хто час вiд часу штовхав всередину дверi й теж починав роззиратися у пошуку вiльного столика, бодай стiльця, щоб також випити чашечку якiсноi гарячоi кави.

Гарцасi дуже любив каву. Проте стародавнiй напiй-енергетик не був остаточною метою та запорукою його щасливого обiднього часу. Поки ii варили, Гарцасi неспiшно дiставав сигару i чекав.

Гарцасi приходив сюди заради моменту дивного i, як для його рокiв, до неподобства романтичного. І нарештi тодi, коли хлопчина офiцiант обережно подавав лiкарю його каву, сервiруючи напiй мiнiатюрною пахлавою з горiшком-фундуком на окремiй тарiлочцi у плетеному з соломки крихiтному кошику, той момент наставав.

Дверi бару розчинялися, щоб впустити всередину тютюнового смогу та кавових пахощiв невагоме створiння – худорляву, дуже струнку жiнку у зеленому пальтi й сiрому беретi з жовто-зеленою пiр’iнкою. Жiнка, яка була схожа бiльше до юноi дiвчини, якби не рисочка зморшки мiж бровами – вертикаль часу, – мала величезнi свiтло-сiрi очi, блiде обличчя з маленьким гострим порцеляновим носиком, блискучим на кiнчику, рожевi вуста i тонкi зап’ястки. Драпове пальто гарно схоплювало ii фiгурку у талii широким поясом iз срiбною пряжкою, воно було коротким, вiдкривало ноги – якi або ховалися пiд довгою вовняною спiдницею, або, як сьогоднi, хизувалися чорними вузькими штанцями за останньою модою – з рудими шкiряними китицями, що зникали у халявах високих чорних чобiткiв…

Боги, вона буда дивовижна, ця жiнка-дiвчина!

Потiм все вiдбулося достоту, як i всi цi шiсть мiсяцiв з того часу, коли лiкар вперше побачив ii. Вона пiдiйшла до вiшаку, залишила на нижчому гачку (сьогоднi саме пiд його курткою) свiй верхнiй одяг (влiтку лише шарф чи хустинку, плащик тощо, тепер це було пальтечко), а потiм повернулася до настiнного дзеркала – поправити свiтлi пасмочка волосся, що неакуратно вибилися з-пiд головного убору. Зазвичай, це була хустинка або капелюшок, але сьогоднi – берет.

Взимку, мабуть, буде лижна або хутряна шапочка, подумав Гарцасi. Чому вона нiколи не звiльняла свое свiтле волосся, щоб кокетливо закинути його за плечi? Не заправляла пасма за вушка?.. – як всюди це роблять жiнки у спробi подобатися чоловiкам, лiкар не знав.

Вiдтак незнайомка сiла за столик напроти нього, замовила в офiцiанта теж каву «Азiат». Тарiлочку з пахлавою, як i завжди, демонстративно вiдсунула вбiк. Вона таким чином звiльняла мiсце: дiстала з сумочки паперову жовту книгу «Месiя або Ілюзii, якi не хотiли бути iлюзiями» i взялася за читання, помiшуючи цукор у чашцi кави.

Палити вона не палила, майже нiколи. Хiба що одного разу Гарцасi побачив, як вона закурила пiсля телефонного дзвiнка. Два тижнi тому iй подзвонили. Вона тодi була у синiй сукнi до колiн, яка ii псувала та додавала рокiв. Надворi лишень почався вересень, тому голiвку вона прикрасила темно-сiрим чоловiчим фетровим капелюхом. Намисто з бiлих перлин теж робило дiвчину бiльш жiночною, анiж хотiв ii бачити Гарцасi. Була у нiй завжди якась прихована стриманiсть, яка цим вбранням пiдкреслювалася ще бiльше. Це додавало дiвчинi бiльшоi суворостi, анiж завжди, а у той день – навiть суму. Дiвчина довго слухала телефон, потiм сказала тiльки «До зв’язку!», вимкнула його, а потiм попросила у сусiда за столиком пригостити ii цигаркою.

Так, це був поганий день для багатьох. Тодi королiвська гвардiя вперше застосувала газ проти заколотникiв та розбила декiльком альвам голови палицями. Гарцасi добре запам’ятав той день, адже йому навiть довелося вийти з приятелем, лiкарем Швецем, у позачергову нiчну змiну. Столичнi лiкарнi вночi були переповненi.

Гарцасi тодi дуже засмутився. Дiвчина навiть не встигла допити свою каву. Посидiла ще двi хвилини, а далi, не докуривши, швидко пiшла геть. З ii горнятка довго ще закручувався вгору ароматний димок. Потiм офiцiант забрав чашку на тацю брудного посуду й понiс геть, у секретнi простори кав’ярнi, що були недоступнi оковi вiдвiдувачiв.

Зазвичай, пiвгодини потому, коли Гарцасi вже встигав поласувати пловом та томатним соусом до нього й переходив до тiстечка, до дiвчини приходили. За столик до неi пiдсiдали хлопець або молода темношкiра жiнка, обидва носили бандани чи щось за погодою i мали зухвалий вигляд.

Просто фанати головних уборiв, думав тодi iронiчно Гарцасi, розглядаючи раз-по-раз друзiв своеi пасii. Тим часом вони починали щось весело обговорювати, iнодi до Гарцасi долiтали смiх та уривки розмови. Щось про полiтику або це могли бути анекдоти чи критика нових театральних новинок. Розумнi, подумки пiдмiтив лiкар, iз задоволенням поглинаючи тiстечка. Книголюби, думав вiн, спостерiгаючи, як на прощання дiвчина обмiнюе свою книжку на книги, що приносили у рюкзаках ii друзi.

Друзi завжди виходили першими. Може, чекали ii на вулицi. А вона довго возилася, збираючи сумку, докладала грошi у книжечку для рахунку, пiдфарбовувала губи, вiдбиваючись у великому дзеркалi бару вся – з голови до нiг.

Коли вона, нарештi, залишалася сама та вдягала бiля вiшаку своi речi, Гарцасi щоразу кортiло познайомитися з дiвчиною ближче. Але в останню хвилину його рiшучiсть зникала, шкiру лiкаря починало морозити – щоки вiд пiдборiддя до скронь немов кололи шпильками, на них буквально танцювали невидимi крихiтнi протяги. Гарцасi ураз приростав до стiльця, на якому сидiв, як останнiй тюхтiй, втомлений, розчарований сам в собi. Проводжаючи дiвчину поглядом, вiн гасив сигару, залишав рахунок офiцiантовi, i виходив на вулицю.

Там, тримаючись на шанобливiй вiдстанi, Гарцасi йшов за нею майже цiлу автобусну зупинку, де вона сiдала в автобус № 8 i вiд’iжджала, змiшавшись у вiкнi з хустинками-капелюшками, плащиками-пальтечками iнших пасажирiв. Гарцасi запалював цигарку, ще трохи стояв та дивився услiд автобусу, що вiдвозив дiвчину з бару «Недiльна кава». П’ять хвилин по тому, поки горiла цигарка, лiкар в отупiннi пускав сизi хмаринки диму, страждаючи вiд таемницi та самотностi.

До речi, таемниця проживання дами серця Гарцасi була ще обтяжена однiею обставиною: Артонцо не знав навiть ii iменi.

Вiн не розчув ii iм’я жодного разу, скiльки не намагався. Так, iнколи таке бувае. Що зовсiм недивно, бо в обiдню годину у «Недiльнiй кавi» завжди гамiрно. Там столики мали звичай стояти близько один вiд одного, що робило сусiдство з iншим столиком неприемним – але якраз чудово розбавляло самотнiсть вiдвiдувача веселим гамом, чужим базiканням i надiйно вiдволiкало вiд власних проблем.

Можна було б посмiятися над нещасним закоханим, адже це ж класика столiть – кохати мовчки, на вiдстанi, у повнiй iлюзii про те, що ж являе собою предмет кохання насправдi. Манiакальне надумане кохання завжди кумедне та трагiчне у результатi, бо результат його у бiльшостi випадкiв давно вiдомий – розчарування. Однак i в цих крихких почуттях був сенс. Саме про нього розмiрковував Гарцасi, допиваючи свою каву в очiкуваннi появи своеi давно знайомоi незнайомки. Сенс же надiйно ховався пiд тим образом чистого платонiчного кохання, яким жив i дихав лiкар Артонцо Гарцасi ось вже цiлих пiвроку. Дихав i жив цим диханням, наче повернулися його шiстнадцять, а з ними – старий дах батькiвськоi хати, з якого було видно прекрасну невiдому далечiнь та неозорi небокраi альвiйських земель.

Сенс iлюзорноi любовi полягав у наступному: коли роки тобi вже давно вiдлiчили тридцять, любовнi розчарування, немов кавова гуща, опускаються кудись там на дно душi отакенним товстелезним шаром. Вам варто лише одного разу безтактно сколихнути його, як пiднiметься буря найнеприемнiших спогадiв i поглине будь-якi зусилля бути щасливим наново. А тому краще ту гущу не чiпати й любити iлюзiю. Себто надуманий мiраж.

Зрештою, розмiрковував Гарцасi, спостерiгаючи, як вщухае за вiкном остогидлий дощ, мiраж коханоi завжди природнiший за неi саму. Адже мiраж, фактично, i е тiею коханою, але у кращому варiантi апгрейда – коханою без вад. Нашi мiражi кохання це ми, такi, якими е нашi iдеальнi «ми». Справжнi «ми», яким, на жаль, неможливо вiдповiдати – варто лише мрiям про нас натикнутися на життевi колiзii.

І коли Артонцо Гарцасi саме дiйшов до цього висновку, щоденний ритуал щастя раптом зробив свiй зигзаг, який лiкар не мiг передбачити. Все почалося з офiцiанта, вправного хлопця, якого лiкар знав набагато довше за свою прегарну незнайомку. З людини, яка до цього моменту здавалася Гарцасi найбезпечнiшою серед людей, бо лише у виключних випадках персонал мiг серйозно вплинути на життя пересiчного громадянина Беерii. Наприклад, у разi, коли захворював на вампiрiзм чи втрачав здоровий глузд – цiлком неординарнi речi, з якими беерiйець може взагалi нiколи не зiштовхнутися у повсякденнi. Ясна рiч, поки якiйсь неосвiченiй дiвчинi-прибиральницi не залiзе у голову дурня пiдкупити прикордонникiв на митницi та збiгти з королiвства геть – з фальшивими документами у сумочцi та пустими кишенями свiт за очi, де й водяться цiлими кланами страшнi потвори, що смокчуть людську кров у лiсових сутiнках… Гарцасi заплющив очi та помотав головою: моторошно навiть уявити, що буде з людиною, яка без дозволу перетне кордон… Окрiм вампiрiв, подейкують, Лiсовi Хащi населяли альви-ренегати, якi звiдти керували революцiйним рухом та пiдбурювали людей на повстання. Казали, що вони не гребують i золотом мандрiвникiв, якщо вiрити журналiстам.

Сам лiкар часто мандрував краiнами, це були передусiм робочi поiздки – симпозiуми, спiльнi операцii з пересадки органiв, тобто зарубiжний обмiн досвiдом. Але всi вони були зiпсутi обмеженням пересування лiкарiв та ескортом охоронцiв, який за королiвським наказом мав супроводжувати кожного дiяча науки чи культури за кордоном. Однак, якимось дивним таемним чином, другу Гарцасi – лiкарю Коберу Швецю таки вдалося придбати у Барижi, столицi Гранцii, квартиру, що була його предметом гордощiв. Друзям свое нове придбання Кобер, задоволено посмiхаючись, пояснював надзвичайно просто, у двох словах: «зв’язки у Палатi Лордiв». Артонцо Гарцасi був не проти таких пояснень, у душу друговi вiн не лазив за iншою, бiльш вiдвертою вiдповiддю, бо розумiв, що за тим стоiть чиясь чужа таемниця. В усякому разi, так одного разу лаконiчно сказав Кобер, i Артонцо йому безумовно повiрив.

Офiцiант, як завжди, поставив на стiл каву, замiнив попiльничку, поклав меню.

– Доброго настрою вам, пане лiкарю! – звично привiтався вiн.

Рукою, через яку бовтався бiлий рушник, хлопчина ще зняв з тацi маленьку пляшечку коньяку. Зробив вiн це вправно, не зачепивши рушником навiть поверхнi столу.

– Доброго, Данцю, – вiдповiв Гарцасi.

Данця викликав у нього дружню симпатiю та повагу. Вiн носив кучеряву шевелюру, що дуже вирiзняло хлопця помiж iншими працiвниками бару, i ретельно голився. Напевно щодня. Цiй мужностi офiцiанта Гарцасi не втомлювався дивуватися, як i його синiм проникливим очам. Адже щоранку й сам мучився з тiею ненависною процедурою.

– Пан буде як завжди, з коньяком? – уточнив Данця.

– Так, я сам наллю. Дякую.

– Я вам допоможу з сигарою? – запропонував, приязно усмiхаючись, хлопець. Вiн хутко поставив тацю на стiл, i взявся за сигаретнi ножицi.

Гарцасi поплескав по кишенях пiджака, знайшов там тiльки двi сигари мaduro, якi лежали у звичайному целофановому пакетику, але своеi чорненькоi кишеньковоi гiльйотини, якi iз задоволенням повсюди носять з собою завзятi курцi сигар, нiде не виявив:

– Так, це було б доречно, я без своеi гiльйотини.

– Сьогоднi славна днинка, чи не правда? – запитав хлопець, акуратно зрiзавши запечатаний кiнчик сигари. – Ви ж чули, мабуть, «Море Патрiка» сьогоднi грае?

– Спасибi, – Гарцасi узяв сигару до рота, а Данця прикурив ii газовою запальничкою, вийнявши останню вже без офiцiозу, наче вони з лiкарем давно були приятелями, з кишень власних брюк.

– Нi, чую вперше! А де саме? Чудова новина!

Гурт «Море Патрiка» набирав обертiв шаленоi популярностi навiть серед молодi, сам же Гарцасi не втомлювався муркотати собi пiд нiс старенькi хiти рок-музикантiв, написаних ще задовго до його першоi стипендii.

– Про це гуде все мiсто!

– Серйозно? Щось запрацювався я зовсiм…

– Так, вони дають безкоштовний концерт на Трояндовiй площi. Уявiть собi? – радiсно повiдомив Данця. – Величезна Трояндова площа, мiсце страт та катувань!.. Непогано, правда?!

– Правда, – погодився Гарцасi, з насолодою потягуючи ароматний дим сигари та роблячи свiй перший блаженний ковток кави. – Символiчно… Цiкаво, хто дозволив?

– Подейкують, що то сам Фрок Гутен, вiн великий фанат гурту. Уявiть собi? Хто б мiг таке подумати!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ema-ilm/troyandova-ploscha/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения